Зі Стівеном Вілсоном у мене не найпростіші стосунки. Пара альбомів Porcupine Tree у моєму топі назавжди, і він безперечно один з найцікавіших, продуктивних та впливових музикантів сучасності. Але ось із усім, що не PT, у мене якось не складається. Сольники, за винятком того самого ворона, який відмовився співати, для мене надто арт, Blackfield — це якесь одноразове задоволення, No-Man — взагалі тихий жах, а про Storm Corrosion я, мабуть, промовчу. І ось останній альбом Вілсона на папері — це збірник усього, що мені в ньому не подобається: надто самовдоволений, надто скабрезний, надто надуманий. Але безперечно красивий і звучить він просто чудово, з красивими вокальними аранжуваннями і бездоганним продакшеном. Щоправда такої автентичності, як у звучанні платівки, не можна почути у вкладених смислах, THE FUTURE BITES здається таким же бездушним, як капіталізм і культура споживання, проти яких він вийшов на стежку війни. Стівен вчергове поляризує свою фан-базу, і багато хто з нас, хто переживає це не вперше, вже особливо і не дивуються; мене ж цей реліз змусив ще більше полюбити те, що мені й так подобалось у творчості незістарюваного британця, а можливо навіть прийняти те, що раніше мені було незрозуміло.