Сліпнот це суцільна контраверсія: для багатьох це був гейтвей-гурт у важку музику, але далі чомусь став об'єктом гидливого відведення погляду. На жаль, їхня музика теж з роками не становилась кращою — планка очікувань впала так низько, що навіть дуже посередній We Are Not Your Kind сприйняли, як шедевр. Й ось у Slipknot залишався один альбом на колись легендарному лейблі Roadrunner Records, і я дуже здивований, що вони не обрали легкий вихід, тобто просто накидати старих демок уперемішку, що буде то й буде. Але я цього тут не почув, а почув якусь нестримну еклектику, напрочуд свіже звучання з безліччю електроніки та нарешті щось нове в голосі Корі Тейлора. Дійсно різноманітність матеріалу на цьому альбомі стане його обличчям, він одразу стартує з такого епіка, який має в собі й вайб Pink Floyd, і лоск Джефа Баклі, і зовсім немає Сліпноту. Цей тренд насправді дуже позитивний: всюди де немає почерку маскованої дев'ятки — це звучить дивовижно. Також це звучить по-справжньому, а для сучасної ери неавтентичного продакшену це щось дуже незвичне. Вокальні гармонії не ідеальні, бас і барабани живі, сінгалонги як на фестивалі. Це все знов переконує мене, що The End, So Far не халтура, як би це не було парадоксально, а серйозна робота, мабуть, їхня найкраща за майже двадцять років, і навіть лірика (саме слабке місце) вже не здається мені такою крінжовою. Назва, звісно, не дуже оптимістична, але мені вважається, що мається на увазі не кінець, як остаточність, а як раз початок чогось нового, і навіть клоузер Finale може мати зовсім іншу конотацію, якщо назавжди відпустити той Slipknot, що був, відкрившись тому, що може бути далі.
чогось мені не так цікаво, що вони роблять у металі, ніж поза ним