Я вже двічі, російською й англійською, писав про цей альбом, чому б не написати ще раз. І з кожним разом дуже змінювався сам контекст: спочатку гурт не витримавши негативної реакції розпався, потім намагаючись повернутись до свого коріння зібрався знов, і ось зараз пацієнт стовідсотково мертвий. Але той слід, той вплив, що залишив не мені Say Hello to Sunshine неможливо переоцінити — без нього музика, яку ми робимо точно не була б такою, якою вона є. На жаль, не всі були такої думки про цей реліз в той час, навіть навпаки; у період розквіту емо-музики одному із флагманів цього процесу було дуже важко пояснити своїм фанатам, що вони тепер про щось інше, особливо зробити це без соціальних медіа. Тоді гурт стратегічно випустив синглом Bitemarks and Bloodstains, щоб він спрацював ніби мостом для прихильників Letters to You в нове звучання, але майже мат-рокові гітари й занадто криптична лірика були прийняті холодно. Як і альбом в цілому, який одразу після виходу стали знущально називати Say Hello to Deftones, наче це щось погане. А я люблю його кожен аспект, від обкладинки до зведення, і кожну пісню без виключення. Він ставить галочки на кожному чекбоксі мого списку: еклектика є, цікаві аранжування теж, ідеальний мікс з емоційності та натиску, трошки маткору (The Casket of Roderic Usher), і звісно неперевершений вокал. Дійсно на цьому альбомі Нейт Баркалоу підібрався дуже близьку до рівня вокального різноманіття самого Майка Паттона, але все одно з явним відбитком емо нульових на яскравих в'їдливих приспівах. Всього цього виявилось недостатньо, але йшов час і SHTS ставав все більш культовим, двічі заставляю Фінч повернутися з забуття, заради доволі сумнівних результатів. Почекаємо ще три роки на ювілей, хто зна.
ця обкладинка стала моєю першою татуїровкою
поки що історія Finch закінчились демками так і невиданого альбому Phantasma