I'm literally just a nu metal album.
У пізньому підлітковому віці у мене суттєво загострився ОКР (обсесивно-компульсивний розлад), не той ОКР, який плутають з педантичністю або акуратністю, а справжній такий, який натурально заважає нормально існувати. І з цим було багато різних проблем, про які мені навіть трохи соромно розповідати, але одна з них проявилась у дуже дивний ритуал, це тепер я вже розумію, що це була певного роду медитація. У мене був дисковий плеєр Томпсон, він був важкий, шумний і дуже швидко сідав, але я його, звісно ж, любив. Десь в цей же час мені пощастило купити собі фірменний (тоді так називались не підробки) диск з третім альбомом Слипнот. І кожного вечора я сідав у кімнаті, вимикав світло, надягав навушники, ретельно протирав компакт-диск, вставляв його у плеєр, видихав, натискав на плей, і не рухаючись прослуховував альбом від початку до кінця. Мені страшно зізнатись, скільки разів я проробляв це: сто? Двісті разів? Десь так. Я знав у ньому кожен звук і кожне слово, слухав на різних налаштуваннях еквалайзера і в різних навушниках, щоразу дивуючись чомусь новому. З часом це скінчилось, але моя любов до третього тому живе і досі. І нехай це, мабуть, їхній найсуперечливіший реліз, але для мене він про ризики, амбіції, і пікову форму артиста; як фізичну, тобто музичного виконання і вмінь, так і ментальну, де слова і ідеї гармонійні зі звучанням. Ніщо не здається натягнутим або безглуздим, атмосфера витримана до кінця, пісні наповнені такими смислами, які досі будоражать мою свідомість. І тепер цей альбом я переслуховую не рушений нав'язливим станом, а коли захочу, хоча сьогодні для цього і зовсім не радісний привід.