Складається таке враження, що цей гурт не може не існувати навіть не без скандалу, а без повноцінної кризи, яку він раз за разом має подолати. І попри будь-що все одне повстає як фенікс із попелу. Цього разу було складніше: смерть оригінального басиста, звинувачення у сексуальних домаганнях Тіліана, розгублена реакція гурту на це, сумнівний попередній реліз — здавалось, що це початок кінця. Але, як і США у світових війнах, DGD прийняли єдине правильне рішення після того, як спробували всі інші. Тож нова ітерація знов звучить невимушено, натхненно та цікаво, а Ендрю дуже комфортно відчуває себе вокалістом і має набагато ширшу динаміку, ніж всі його попередники. Джон Месс дуркує, як ніколи, музично теж можна почути більше різномаїття і навіть експериментів, здебільшого з нахилом у хіп-хоп, хоча, як і всі пізні роботи Dance Gavin Dance, відчуття, що це все вже було, не залишає. Але вони знов зробили цей трюк з самореферентністю, перетворивши Pantheon швидше на анталогічний альбом, де багато цитувань, великодок та рефлексії на свій спадок, а одиннадцять платівок це дійсно потужний спадок. У підсумку вперше у двадцяті я слухаю ДГД з інтересом і отримаю від цього задоволення, мені весело, а це завжди і було есенцією цього проєкту, я радий, що вони її знов відшукали. (Не можу не сміятися з того, що Джонні Крейг не самий проблематичний їхній вокаліст.)