Є альбоми, які відчуваються більшими за життя, при створенні яких артист трошки вмер, після них виникає прірва з болючим питанням, а що далі? IDWTSYIH один з таких. І цей стрибок долі неможливо здійснити без абсолютної впевненості в тому, що ти робиш. Вона чутна в кожному лютому рифі, дивакуватій музичній ідеї, несподівано хуковому приспіві; її можна побачити на вайбових обкладинках, прочитати в метаіронічних відвертих текстах. Тільки з цим зухвалим гонором можна реалізувати такі дивні комбінації стилів музики, розірвати пута самозакапсульованого жанру маткору, бо тут можливо почути набагато більше, від альтернативи, емо до лаунжу та джазу. Але це не новина, якщо слідкувати за творчістю The Callous Daoboys, то стає зрозуміло, що до такої еклектики вони йшли з самого початку, просто цього разу, знов таки, завдяки маніакальній самовпевненості, все це вдалось на максималках. Не в останню чергу через щирі чіпкі ліризми Карсона Пейса та його далеко не ідеальному вокальному виконанні, саме так, ця шорсткість його партій є невіддільною в сприйнятті цієї платівки. Концепція якої, ніби має це підкреслити, саркастично ставлячи альбом експонатом в музей невдач, де його давно вже немає, бо його звідти вкрав Венсан Кассель.
