Седрік Бікслер-Завала й Омар Родрігес-Лопес, ці ніби вигадані імена знайомі багатьом, будь-то тим, хто по молодості любив відправляти передачі одноруким ножицям разом з At the Drive-In, чи пізніше плентався у лабіринтах альбомів TMV. Вже майже тридцять років цим двом вдається залишитися релевантними, попри те, що вони всіма силами цьому чинять супротив, хапаючись за будь-яку можливість стати менш популярними. Так і з цим, другим альбомом після реюніону, який вийшов без синглів та з мінімальним промо. Зате гурт поїхав у великий тур з Дефтоунс, де можна було б нагадати про себе та презентувати себе більшій аудиторії… Ні, без оголошення і будь-яких пояснень вони просто одним сетом грали цей новий, ще невиданий альбом, як одну довгу пісню. Якою він насправді і є. Але що це за пісня! Я плакав, я сміявся, я танцював, я думав, я вайбив. Давно в мене не було такого різного повного досвіду з платівкою. Я знаю, що вони могли б зробити це дуже скучним, зарозумілим, і здається, що за 50 хвилин і аж 18 треків мало б бути місце для якихось філерів, але ж ні, така щільність музичної інформації, все треба, все гарне. Таке гарне, чесно, такої краси цього року ще не було, просто career-defining перформанс у Седріка, дивовижний сонграйтинг Омара, звучання, яке не описати. Слова, сенси, які, мабуть, вперше з ними одразу зрозумілі, а не змушують блукати в собі у пошуках змісту, а просто розбивають тебе серце. Є підозра, що таким і мав бути попередній однойменний альбом, а може без нього не було б цього. Єдине, що залишається: заздрити людям, які почули це наживо до релізу, не розуміти тих, хто сварився на такий недоречний сапорт. А я б просто хотів розчинитися в цій атмосфері.
приспів Cue the sun — це Papa Roach - Between Angels and Insects