До свого подиву зрозумів, що дійсно вболівав за тріумфальне повернення Леді Гаги. Час настав для неї вкотре задати новий тон для сучасної попмузики. Чи вдалося? Швидше ні. На меті було все ж повернення до своєї форми й ця місія виконана: це її найкращий альбом з Born This Way. Але саме через це MAYHEM звучить надто ностальгійно, самореферально, з купою інтерполяцій та відсилань до золотої ери Стефані. Й це не щось погане, почути знов ці хукові рефрени а-ля Bad Romance — це все одно, що побачити Тисячолітнього сокола в сьомому епізоді ЗВ. Продакшн все ж трошки оновився, став більш індустріальним, різким, не дарма вона красується у футболці NIN. Однак все те можна застосувати тільки до першої половини платівки, бо складається таке враження, що цього заряду не вистачило на всю дистанцію, і чим далі, тим більше ця колотнеча перетворюється на безформну поп-масу, ніби зібраною з плейсхолдерів і стокових стемів. Апофеозом цього неподобства стає те, що альбом закриває абсолютно недоречний фіт з Бруно Марсом, хоча до нього ніби вже був клоузер Blade of Grass. Тому головна проблема для мене тут, що синглами вдалося створити враження чогось грандіозного й нового, а у підсумку не витримати ці амбіції до кінця.