Дійсно здається, перші два альбоми Сквід мали ціль просто закохати в себе, попри всі недоліки, шорсткості, необтесаність, щоб вже закоханий та впевнений в тому, що цього достатньо, слухач прийшов до їхньої третьої платівки абсолютно обеззброєний потрапив у цю пастку й був знищений справжнім музичним генієм, який вони тут демонструють. Бо на Cowards музика ніби отримала глибшу фактуру, не в останню чергу завдяки ювелірному поліфонічному продакшену, та вся їхня дивакуватість кристалізувалась в якусь фінальну форму, і (за виключеннями буквально парочки дурнуватих нот Оллі, яких дійсно стало набагато менше) гурт нарешті зазвучав консистентно з максимальною впевненістю, не напускною, а підтриманою вже серйозним досвідом та сонграйтерскими навичками. Це не значить, що я люблю попередні релізи дещо менше, обидва потрапили в мої списки найкращих альбомів року, однак цю еволюцію не можна заперечувати. Такі нетривіальні музичні емоції, огорнуті в дивні ритми та гармонії, поєднання року, електроніки та будь-чого ще — це вже інша, вища ліга, і коли вся та міхура потрохи відлущилась, стало вочевидь, що вони вже в ній.