The Weeknd is dead, long live Abel! Такий кінець не тільки в одної з найпопулярніших музичних трилогій, а у найуспішнішого артиста сучасності взагалі. Й здається, що Абель зовсім не готовий прощатися зі своїм псевдонімом, бо у свою останню роботу під ним він вклав надто забагато всього, набив всіма смаколиками, ніби ту піньяту, однак з таким міцним корпусом, що вона щось не розбивається, ні з першого, ні з десятого разу. Бо хітів не те щоб багато, а ті що є просто тонуть в нескінченому потоці, хоч й оправданого, але нарцисизму Вікенда. Проте цей нарцисизм, на жаль, межує ще з якоюсь дивною невпевненістю: в альбому змінюється обкладинка за день до релізу, трекліст мінявся декілька разів, навіть перший сингл Dancing in the Flames не потрапляє у його фінальну комплектацію. Таке враження, що в останній момент стався all-in і на цьому релізі дві платівки — оригінальна та з бі-сайдами, яка мала вийти пізніше у формі делюксу, тільки таким чином можна пояснити, чому, наприклад так сильно програє друга половина першій. А якщо подивитися на перший друк вінілів, то там всього одинадцять пісень з більш зрозумілим флоу та щільністю, це, мабуть, і був наш Hurry Up Tomorrow. Тому фінальний акорд з жирної точки перетворився на кольорову ляпку, дуже амбітну, талановиту, різнопланову, але все ж ляпку.
нова обкладинка дійсно краще
22 композиції й півтори години