Я слухав і слухав, слухав і слухав, але все одно вимушений зізнатися сам собі, що не знаходжу в цьому альбомі нічого, що може наблизитись до золотої ери, як цього гурту, так і пост-року взагалі. Здебільшого я просто радів тому, що вони нагадували мені про ті вже забуті часи, коли жанр ще не був самопародією на себе. Ось я чую атмосферу, як на Hawk Is Howling, ось електроніка Rave Tapes, якщо треба справжнього року, то пригадаємо за Hardcore Will Never Die, а для шугейзу ось вам Happy Songs. У гонитві зробити свій квінтесенціальний альбом здається, що Могвай поцілили у всі мішені одразу, але мали тільки один набій, і той — осічка. Я все одно дуже люблю цих шотландських хлопців, але мені здається, що з кожним новим релізом вони стають все меншими й меншими, зникають, як Марті Макфлай на тій фотографії. Тому ця четверта зірка видається їм тільки задля того, щоб додати сотка-трек у мій плейліст The One Hundred.