Коли я вперше повністю прослухав цей альбом, то на наступний день мені здалося, що він мені наснився, настільки лихоманковий контент на ньому, просто якась суцільна деконструкція. Це ніби персональний апокаліпсис, болючий, неминучий, коли час і простір переплутуються, і все тоне у переважаючому тебе сумніві. Спочатку ти намагаєшся чіплятися за пісні, ті самі, звичайні, але з часом розумієш, що вся суть в цих дивакуватих інтерлюдіях, які й задають тон, ніби по пазлах розкривають повну картину Присвяти. До того моменту, як воно знов все не перемішається, і так з кожним прослуховуванням, це альбом-лабіринт, інакше ніяк. І якось зовсім не хочеться обговорювати його музичну складову, там все просто неперевершено, вміло, зі смаком і з таким люто деталізованим продакшеном, що тут ще можна сказати? Цікаво, як раз, намагатись розібратися в цих сотнях шарів концептуалізації, зрозуміти про що ця платівка: про абʼюзивні відносини, чи це рефлексія на тему повномасштабної війни, а може сублімація всього набутого досвіду? Відповідь на все — так. І ні, бо перш за все, наскільки я можу це осягнути, альбом саме про Марту зараз і завжди, присвята самій собі. Цей плутаний внутрішній діалог нагадує мені гру Disco Elysium, тільки якби її озвучував один найпрекрасніших голосів не тільки в нашій музиці. Як і не тільки в українській музиці це є одним з найкращих релізів цього року, тільки не проспіть його!