У 2017 році TDEP відіграли три останні (на той момент) концерти, а у 2022 після гучного скандалу розпались Every Time I Die — ця низка подій привела нас до формування нового проєкту за участі музикантів Every Time I Die та Грега Пусіато. Для багатьох шанувальників жанру це дійсно було схоже на мрію, кращого метчу й уявити собі складно. Вже після першої іпішки було зрозуміло, хто є справжнім нащадком легендарних південних рокерів, а вже коли Кіт Баклі розкрив свою руку з доволі невдалим сольним гуртом, переможець був визначений одностайно. І ось прийшов час повноформатного релізу, який цей статус кво ніяк не міняє, проте демонструє, що цей супергурт далеко не такий золотий і ніби не може забути своїх колишніх, бо так, як було вже ніколи не буде, це не повторити, а як має бути по-новому ще до кінця незрозуміло. Дебютний альбом помітно страждає від філерів, гострого відчуття дежавю і відсутності глобального бачення.
сильні сторони всі на своїх місцях, Джордан написав купу запальних рифів, Вілл Патні накрутив дуже кайфовий звук, який одночасно розвалює і не давить, вже фірмова вокальна пачка Пусіато теж робить свою справу, навіть обережні спроби зробити щось поза їхнього реноме також здебільшого працюють
однак, оголилися й слабкі грані обох сутностей, без Кіта здається немає тих хуків, які дійсно запамʼятовувались (навіть з того нещасного Many Eyes я памʼятаю пару приспівів) та тих рядків, які хочеться повторювати разом з ним, а без Бена відсутній пуш робити щось за рамками можливого, рухати музику кудись далі, тому що, чесно кажучи, найкращі моменти на Highly Irresponsible просто ремінісцентні чомусь з недалекого минулого