Років 25 тому була дивна мода на ці гурти з двох людей, де є тільки барабанник та гітарист, і вони вдвох обовʼязково мають грати щось, типу гаражного року, веселий, брудний, чесний. Одним з таких були ці японські дроїди, і вони були найвеселіші, найбрудніші й найчесніші. Вистачило цього на два великих альбоми, після яких вони подорослішали й на Near to the Wild Heart of Life пірнули з головою у кризу тридцятиріччя. Тож на своєму останньому альбомі дует Japandroids підійшли (і розпались) до наступної кризи, тої самої, середнього віку. На жаль, зустріти її вони вирішили не поверненням до юнацького панку, а обернувшись у банальний справжнісінький рок. На який в них не вистачає ні таланту, ні натхнення, а відверта лірика звучить, скоріше, як жалісливе буркотіння за минулими часами, а не святкування того, що було. Не таким має бути прощальний реліз, проте тепер дискографія гурту зручно розділилась навпіл: свято року та його панахида.
згадав наскільки сильно любив Post-Nothing