Про такі альбоми прийняти казати “повернення до форми”, але коли у дискографії гурту чотирнадцять альбомів під цією формою можна розуміти зовсім різні речі, а тим паче у випадку з My Dying Bride, у карʼєрі яких було декілька півотів у різні звучання. Здається, що британські думери були спантеличені тим самим питанням, тому вирішили повернутися всюди й одразу. І якщо мені було приємно вкотре почути фірмові віолончелі та їхню апокаліптичну атмосферу, то спроби знов згадати давнину і повернутися до дез металу мене трошки розчарували. Особливо у вокальному департаменті, всі ці ґроули звучать дуже натужно, штучно, і навіть технічно слабо. Ця моя неоднозначна реакція на дійсно непоганий альбом змусила мене замислитись над тим, що з великої четвірки дум-металістів саме MDB так і не знайшли себе. Подивіться самі: Анафема з головою пішли в чуттєвий прог, Парадайзи змогли ефектно повернутися до коріння після купи вдалих експериментів, а Katatonia в принципі переформатувалось у свій унікальний впізнаваний жанр. Тут нічого цього не сталось, і враховуючи останню публікацію на сторінці гурта вже ніколи й не станеться, на жаль.
те, як альбом закінчується просто жорстким стопом, давно такого не чув