Я абсолютно не здивований, що на фоні вилизаних роботизованих металкор релізів останніх років, саме той альбом, який звучить сиріше, темніше та намагається бути справжнім, викликав серед фанатів жанру такий резонанс. Чи дійсно Boundaries варті такого прейзу? Так, і ні. Для тих, хто памʼятає металізований хардкор початку нульових Death Is Little More не одкровення, Converge, Botch, Poison the Well пройшли цю дорогу, щоб він нею пробіг. Але сварити альбом за те, що він шанує коріння такої музики було б нечесно, скоріше, це просто підкреслює поточний стан речей. І гурт цілком чесно віддався цьому триб'юту: ці брейкдауни повертають на перші локальні концерти у моєму житті, а нестримна емоційність вокаліста, який прям харкає словами у вухо — це реально те, чого так давно не вистачало. Проте витримати таку відданість на 100% не вийшло, через пісню вони все одно з'їжджають у щось, що насичене сучасними конотаціями; ось зʼявився цілковито дебільний чистий приспів, гітари стали ще більш квантованими, а вокал вже не такий щирий. Тому я в цьому чує більше гімік, ніж якийсь оригінальний стейтмент, дуже вдалий, але все ж гімік. Не виключаю, що для багатьох, хто почав слухати таку музику нещодавно, ця платівка стане гейтвеєм у яскравий світ дисонансів та автентичного розвалювання кабіни, а це теж досить важливо.
мені дуже сподобалось, що він виглядає, як звучить, тобто обкладинка це буквально звук дисторшену гітари на цьому альбомі