Намагався не квапиться з відгуком, але скільки разів вже послухав (понад десять), то все одно розумію, що до кінця цей альбом не розумію. На поверхні я, звісно, у захваті, проте всі його шари відкриваються для мене поступово, хтозна скільки на це знадобиться часу. Вісім меланхолійних пісень за ширмою харизми Тома Йорка мають надто дивовижний продакшен з гіпнотичною панорамізацією, химерними реверами та ділеями, ще й все у таких прогресивних розмірах. Тому те, що на перший погляд здається простими акустичними баладами, потім виявляється зовсім нетривіальними композиціями. В розрізі всього всесвіту їхньої творчості альбом знаходиться десь посередині між сольними роботами Йорка, Tomorrow’s Modern Boxes й ANIMA, та оркестровими роботами Джонні. Без порівнянь з Radiohead теж не обійтись, гадаю, це вже зробили інші й достатньо, тому не буду витрачати час. Одне можна сказати точно, що Wall of Eyes набагато далі від свого музичного пращура, ніж попередній, дебютний альбом. Чи це вже самостійний проєкт? Мабуть, що ні. Втім з ним очікування набагато приємніше.