Це дуже непроста задача якось обʼєктивно оцінювати нову Металіку, як явище — неперевершено, а ось сама музика викликає набагато більше питань. Якщо сингли мені ще звучали доволі непогано, то в контексті нового альбому все якось губиться в потоці надто довгих, надто скучних, надто стерильних пісень. Насправді мені здається, що в цьому дещо винні самі фанати. Гурт завжди був відкритий до експериментів: були й кавери, потім кардинальна зміна звучання, далі колаборація з музичною легендою Лу Рідом. Можна довго сперечатися наскільки ці експерименти були вдалими, але фан-базі було все одно, вони хочуть тільки стару Метлу. Причина цьому ностальгія чи страх того, що останній трушний бенд на планеті остаточно піддасться трендам мейнстриму, не знаю. Але я знаю, що Джеймс і Ларс дуже добре вміють рахувати гроші, тож вони зрозуміли, яку музику треба робити, щоб й надалі збирати стадіони. Отже, з цим завданням 72 Seasons справляється надто вдало, він реально є квінтесенцією тих самих перших вісімнадцяти років існування гурту. Показово енергійний, із вже звичними проблемами продакшену (тільки послухайте цю бочку), мабуть, з найкращим вокалом Хетфілда за останні двадцять років, але зовсім нецікавий. Повага безмежна, а ось любові до нього немає. Ще дійсно важливо, які теми він розкриває та наскільки не боїться підіймати досить незручні питання про ментальне здоров'я, дитячі травми, суїцидальні думки, якби то це все не було обгорнуто в до неможливості непривабливий сонграйтинг. Металіка надзвичайно важлива для важкої музики, але вони стали настільки великі, що вже зовсім неважливо яку музику вони роблять.
це перший проплачений огляд на каналі
це не St. Anger