Доволі очевидний вибір одного з моїх альбомів року, на двох перших синглах все вже було зрозуміло, але давайте по черзі. В мене непрості стосунки з Періфері, вони як еволюція кожного постіронічного мему: спочатку є щось смішне, наприклад жанр дженту, потім ти починаєш іронічно це любити й тягнути прикол, проходить час, а тобі вже зовсім неіронічно подобається Periphery, можна навіть сказати, що ти фанат. Але дійсно, що тут не любити? Якщо не бути снобом та елітистом, то обʼєктивно їхня музика доволі технічна і цікава, всі музиканту безперечно дуже талановиті, а з точки зору продакшену їм в принципі немає рівних. А втім особисто мене дуже підкупає те, наскільки вони все ще можуть надихатися музикою, горіти цим, кожна пісня окремий мікрокосм з десятками референсів на комп'ютерні ігри, серіали, популярну культуру. На цьому альбомі таких пасхалок набагато більше, що в якомусь сенсі робить Periphery V ще більш квінтесенціальним. До речі, комусь може здавитися, що назва натякає на якусь іншу жанрову приналежність, чи що сам гурт вже відхрещується від дженту, але за словами Міши Мансура це все заради єдиного жарту — щоб десь в базах даних було написано Djent Is Not a Genre, а потім у наступному рядочку Genre: Djent. То це джент чи ні? Well yes, but actually no. Я гадаю, що з повною впевненістю музику на Periphery V можна назвати прогресивним металом, так, на ньому є ці класичні джентові гітарні ходи, але з точку зору композиції, амбіцій і креативного бачення це вже давно за рамками приглушених нулів на понижених гітарах. Щоб підкреслити це загальне різномаїття на альбомі є: майже матрокова балада Wax Wings, раптовий синті-поп Silhoutte, альтернативний бенгер Dying Star — і це не кажучи, що в кожній класичній пісні є безліч цікавих музичних поворотів, які ще раз підкреслюють статус магнум опусу цієї роботи. Звісно ж, найдуться ті, хто будуть критикувати Спенсера за вокал, але мені здається його прогрес це саме приклад того, як треба працювати над собою і становитись краще. Хтось скаже, що деякі пісні занадто довгі, але мені ці білд-апи, особливо в Thanks Nobuo, того варті, той емоційний ефект, який ти отримуєш, коли нарешті чуєш музичну тему з Final Fantasy VII, того вартий. Є фрагменти, які викличуть закономірне “це вже було!”, але інтерполяції їхніх минулих пісень навмисні й знов-таки додають до розуміння наскільки цей альбом є важливим. Гадаю, що так само як вони подякували відомому японському композиторові, хтось колись скаже дякую Періфері.