Після першого прослуховування у мене була одна думка в голові: фанати, а особливо саме фанати Періфері, точно знищать цей альбом, і він буде вважатися серед них одноголосно найгіршим. Немає розлогих прог композицій, немає химерних структур, а натомість є відносно коротенькі класично оформлені пісні різного штибу та порядку. Мене цей півот чомусь ніяк не здивував — гурт вже достатньо награвся в андерграунд, прийшов час спробувати отримати хоч якийсь клаптик тої популярності, в якій купаються інші, аргументовано менш талановиті та працьовиті гурти. Бо якщо подивитися на кількість слухачів, то тільки зараз Міша з хлопцями змогли трошки перетнути межу в півмільйона. Boys gotta eat. Чи є ця, напевно, остання спроба успішною? Ще рано казати, але вже видно по реакції людей, які не дуже були знайомі з творчістю цих піонерів дженту, це дещо спрацювало, аудиторія має розширитись. Щодо мене, я поки що не закохався в A Pale White Dot, але розуміння необхідності цієї платівки дійсно допомогло прийняти багато сумнівних моментів. Таких, як з першого погляду рандомний порядок пісень, чи доволі скромний по їхніх мірках продакшн, або дивний вибір синглів. Проте тут вдосталь того, що я в них люблю, типу трьох гітаристів, які намагаються переграти один одного топовими рифами, Спенсера, який викладається як востаннє, ідеально визвучених барабанів, цікавої електроніки, якої стало в порівнянні набагато більше, майже каверу на HIM тощо. Тож хай їм повезе з цим!
друга половина альбому набагато сильніша та має один з найкращих ранів з трьох треків
Subhuman легко одна з найгірших пісень в їхньому каталозі, Рамос звучить дуже комічно
деякі коротенькі інтро й аутро пісень наводять мене на думку, що їх можна розставити в іншому, більш логічному порядку
мені не дуже зрозуміло, чому саме вокал записаний так неякісно та якось слабо заранжований, коли це діамант цього гурту