Мушу зізнатися, я зовсім не був фанатом Пілігримів, хоча сантимент і контекст мені дуже імпонували, але музично він все ж таки здався слабшим за попередній. В якомусь сенсі Father Light є продовженням того дещо нервового оповідання про складнощі турового життя, але також він оглядається й на всі минулі роботи гурту, в доволі збалансованій пропорції, що звучить одночасно, як і квінтесенція, так і як альманах. Ось цю різноманітність я помітив ще по синглах, яких, як на мою думку, вийшло забагато, і в розрізі всього альбому вона перетворилась на якусь рваність, де стрибки між інфлюєнсами й різним звучанням стали заширокими. Кожен реліз СтДж для мене це така собі подорож, я знаю, що в такий порядок пісень було вкладено багато думки, але цього разу через такі спойлери у вигляді синглів я цю подорож втратив. Якоюсь мірою це суто моя провина, що я наслухався цих треків та тепер альбом сприймається більше як збірка, а може коли вийде друга частина, то вони вдвох складуться у більш повну закінчену картину. В плані сенсів, гадаю, Отець мені найближчий та зрозуміліший, в музиці мене тішить відсутність жанрових кліше, вокально здається, що можна було набагато краще, але все одно звучить автентично, що, мабуть, важливіше. В цілому є бенгер на кшталт Гори, є сонграйтінг рівня The Harvest, і загальна естетика минулого повноформатнику — в результаті це однозначно один з альбомів Stoned Jesus.