Є не так багато альбомів, які стали не тільки класикою пост-хардкору, але й повністю витримали випробування часом — TAITA один з них. Це сьогодні ми всі знаємо, що це був тільки перший маленький крок в становленні гурту, як одного з видатних в жанрі, з майже бездоганною дискографією та впливом на багатьох інших музикантів. Далі будуть революційний Vheissu, амбіційний експериментальний The Alchemy Index, майже редіохедовський Beggars. Але саме цей реліз стане відправним пунктом у велику музику для Трайс. Двадцять років тому вони ще були зовсім малі, голос Дастіна не мав цього імпозантного лоску, але енергія, чесність і глибина — це все вже було. В мене не було претензій до того, як цей альбом звучав тоді, немає і зараз, але в багатьох своїх інтервʼю гурт висловлював незадоволення саме продакшеном і записом. Час настав це виправити. Дійсно з точки зору звучання стало краще і сучасніше: гітарний тон просто неперевершений, вокал краще спродюсований і заспіваний, зведено й аранжовано більш текстуровано. Нагадує, як зараз Thrice грають ці пісні наживо, краще технічно, і цікавіше музично. Найбільша зміна це дійсно голос, він дорослий, він набагато харизматичніший, цю відмінність дійсно було цікаво почути. Втім перше бажання, що виникає після прослухування, очікувано, переслухати оригінал.
не почув нормально жодного фіту, здебільшого всі співають якісь бекі, ті самі Сем Картер і Енді Хол (!), мені здається, були витрачені даремно, не всі пісні виграли від перезапису, деякі отримали фейсліфтинг та нові аранжування, а інші просто інший звук гітар, такий дисбаланс наводить на думку, що цей проєкт був не дуже ретельно продуманий, все ж таки повна відсутність панку, який вже далеко позаду них, дуже помітна, особливо в барабанах, і від цього цей безперечний шедевр щось все ж таки втратив