Бувши фанатом Трайс вже понад 20 років я щось маю знати про їхню творчість, вони завжди були висококонцептуалізованими та музично різноманітними. Ми з ними пройшли багато стадій, від мелодік хардкору через алхімічні експерименти до прогресивного року, і всюди я для себе знаходив нові способи, як полюбити улюблений гурт. І тільки на Східних Горизонтах здалось, що Дастін і друзі почали демонструвати перші ознаки стагнації, альбому був непоганий, він все одно витягувався своїми емоційністю, шармом лірики та відчуттям, що це все одно щось більше, ніж є, але в самій музиці та сонграйтингу нових ідей майже не було. Мабуть, саме через його друга половина вийшла аж через пʼять років. Тож, здається, що було зроблено схожі висновки, бо в цих піснях безперечно є багато ідей, та й реалізація звучить більш натхнено, сміливо, навіть зубасте в деяких місцях, ніби хлопці згадали, що вони все ж мають абияке метал реноме. Проте при ближчим прослуховуванні стає зрозуміло, що ці ідеї зовсім не нові, а здебільшого є рефреном того, що вони вже робили, наче це якийсь збірник найкращих моментів, що насправді непогано. Було приємно знов собі нагадати всі ті хайлайти, завдяки яким я і закохався в Thrice. Є атмосферний пост-хардкору в дивних розмірах, є стримана мудрість чогось акустичного, електроніка теж є, і вокал Дастін продовжує старішати, як найкращий у світі коньяк. Однак є й чергові спроби у радіо-рок, які так і не дали своїх результатів раніше, я б точно пережив без них. А в цілому Horizons/West все ж має свою ідентичність, він дійсно змушує уявити горизонт, за який заходить сонце, зі всіма думками, які в цей момент народжується в голові, а вони дійсно бувають дуже-дуже різні…