Насправді будь-яка критика цього альбому неможлива без порівняння з попереднім City Burials. Той вийшов в період ізоляції й з одного боку мав цей пандемічний вайб та ще більшу приреченість, ніж звичайно, а з іншого відчувався все ж таки більше як сольник Йонаса, мабуть, через брак турів в той час. В якомусь сенсі це відчуття того, що Йонас Ренксе тепер єдиний сонграйтер залишилось, але музикально новий альбом зовсім інший звір. Він гучний, енергійний, майже танцювальний, технічно яскравий, я б навіть сказав нарочито показний: драмер заповнює все кулеметними філами, в кожній пісні є по швидкісному соло, все заверберовано й вимазано великою кількістю електроніки. Звісно ж зіркою цього всього є вокал, який, я гадаю, хтось може назвати доволі двомірним, але для мене в цьому і є парадокс Кататонії — холодний відчужений голос, у якого виходить надто емоційно донести всі душевні переживання і страхи героя пісні. А взагалі я просто радію, що й далі можу слідкувати за гуртом, який я слухаю вже понад 20 років, і кожен їхній реліз мені досі цікавий, а таке я можу сказати далеко не про всіх, кого слухав з дитинства.
порядок треків на альбомі нагадує шафл