Треба розуміти, що в далекому 2002 слово пост-метал було ще не таке канонічне, але коли я почув цей альбом я одразу сказав: окей, це і є пост-метал. Тоді цей термін тільки починав набувати своє інтелектуальне забарвлення, а сам жанр потрохи підбирався до рівня вищої елітарності металу. Ці часи зараз можуть викликати тільки посмішку, особливо постійні суперечки, що пост-метал, а що ні, чи це пост-рок, тру, не тру. Сьогодні ж починаєш цінувати такі релізи більш за музику, ніж за той контекст, в якому вони колись існували. А музики тут дійсно достатньо, і вона ну дуже атмосферна, але при тому качова, а комбінація цих двох характеристик — це і є той самий пост-метал. Але ще більше ваги цьому альбому надає закладений в нього концепт; історія про невдале кохання до жінки, в якої інцесні відносини з її братом, звісно ж, з трагічним фіналом в океані. Погодьтесь, це не сама розповсюджена тема в важкій музиці. На жаль, зараз гурт скоріше мертвий, ніж живий, але беззупинний Аарон Тернер продовжує робити дещо схожий матеріал у своїх проєктах: Old Man Gloom та Sumac, які я теж дуже раджу послухати.