Якщо ти усталена у фундаменті одного з нішевих жанрів група — це може бути одночасно і благом, і прокляттям. Фанати, які виросли з тобою і їхні музичні вподобання розширились, вимагатимуть змін і експериментів, дайхард фани ж навпаки, завжди очікуватимуть повернення до витоків і будь-який крок убік вважатимуть селлінг-аутом. Тому вибір перед такими колективами стоїть непростий, і результат такого вибору в більшості випадків залежить від мотивації і можливостей. Після шедеврального The Valley, де Філ і компанія попробували воду чистих вокалів і більш глибокого концепту, не було сумнівів, що Whitechapel продовжать рухатися саме в цьому напрямку. Тим більше, що Kin виступає, як логічне і наративне продовження попередника, і за словами музикантів завершує цю історію. І ось цей трюк з різкими змінами у звучанні тут вже не спрацював, вау-ефект випарувався і повилазили цілком об'єктивні дефекти сонграйтингу, хоч вони і максимально постарались їх замаскувати. Робити фірму, але при цьому залишатись вірними собі технічно і естетично виявилось досить складно, і більшість легких пісень викликають не найкращі асоціації, а іноді здаються відверто комічними. Якщо це альбом легендарних Вайтчепел, то він на трійку, а якщо Godsmack — це п'ятірка, і якщо це нова робота, скажімо, Катаконії, то трієчка, а якщо групи, яка намагається втекти з раптово людної тусовки дескора, то це п'ять.