Я дуже люблю Дефхевен, чесно. Я заскочив на хайп-трейн ще до Санбасера, я не хейтив Нову Бермуду, і я з нетерпінням чекав їхньої наступної ітерації. І я люблю шугейз, не як пози, у яких від одного цього слова теплішає в ділянці паху, а по-справжньому, і вникав я в нього тоді, коли це вже був зовсім бездиханний труп, тобто десь у 2005 році. Те, що зараз багато колективів в екстремальній, а особливо інтелектуальній музиці на цей шугейз тягнуться, як бджоли на мед — це не дивно, тут є і стиль, і естетика, і абсолютна незашкваренність, що напевно важливіше за все інше. І зрозуміло, що не Deafheaven перші, і точно не останні, блекгейз вже став окремою жанровою одиницею, але тут з каліфорнійцями стався такий пивот, який буде обговорюватись ще довго, і розділить думку про групу діаметрально і радикально. Я оцінив ризик, але не можу не помітити посередність у виконанні. Всі пісні в одному настрої, пронизані однією драматургією, і багато композиційних ходів спрямовані лише на те, щоб приховати невпевненість співака, який раптом вирішив, що буде співати, як Моррісей, не будучи при цьому Моррісеєм. Вокальні партії ніколи не були візитною карткою групи, але тут це виконано якось навіть зневажливо, мовляв, з початковим розрахунком на не найпозитивнішу реакцію. Ще раз, я за будь-які зміни, експерименти, і музичне зростання, ніколи не любив закликів групам повернутись до їхнього старого звучання, але це зростання має бути чимось обумовлене: новими навичками, новим майндсетом, новими ідеями. Після кількох прослуховувань у мене виходить нуль з трьох за цим списком. І будь це будь-яка інша бенда, то чорт з ними, нехай роблять, що хочуть, але від інноваторів і тренд-сеттерів все-таки очікуєш якогось ривку, а не приємної, вище середнього платівки. І що найсмішніше — це навіть не шугейз, це такий собі пост-рок зі дивним співом поверх. Але перефразовуючи класика: треба шарити трохи більше, ніж My Bloody Valentine і Slowdive, щоб це розуміти.