Deafheaven

Одного разу гурт пообіцяв, що на новому релізі буде їхній найважчий матеріал… і не збрехав. Це абсолютний флекс і тріумфальне коло пошани: випускати такий EP одразу після свого, напевно, найкращого альбому. Deafheven ще ніколи не звучали так блеково, сиро й люто. Hunter моментально ставить все на свої місця, розмазуючи по стінці нещадними рифами, потім трошки відпочинку, а далі безкомпромісний епік на майже 13 хвилин, останній акт якого — це найтяговіше, що я чув цього року. Звідки це все взялось, то треба буде ще розбиратися, тексти дуже поетичні та плутані, складно зрозуміти концепт, який підштовхнув гурт на таке зло. А виявилось, що воно нам зараз якраз було дуже треба.