Це когось попросили описати Loathe десятьма словами. Всі знають, що я фанбой, тому я, звісно ж, не погодився. Але тепер мені таке визначення не здається таким вже необґрунтованим. У принципі за пару тижнів до виходу вже було ясно, що це не зовсім альбом, і навіть не бі-сайди, і навіть не ремікси. Це справді повністю ембіент музика, і навіть саксофон, що раптово виникає нізвідки, не виправляє того, що цей реліз був абсолютно не потрібний. Навіть якщо брати до уваги канони жанру і контекст, який передбачався, це все одно дуже-дуже слабкий альбом. Мабуть, раптовий успіх вдарив хлопцям у голову і вони відчули дотик Мідаса, і тепер що б вони не зробили — це буде геніально, але це не так. Сенс їхніх ембіент-вставок полягав у тому, що після них тебе розмазувало по стінці найпотужнішим бойовиком, і такий контраст надавав набагато більшої ваги, як і цим спокійним інтерлюдіям, так і тому, що слідувало далі. Тут же ми отримали півгодини прелюдій без жодного розрішення. Приправлена такою нічим не вражаючою музикою по-дитячому претензійними назвами пісень, які мали продемонструвати всю глибину думки музикантів і інтелектуалізувати їхню творчість, але коли я читаю щось на кшталт "Do You Remember the Moment?" мені тільки й хочеться, що закотити очі.