Є в цьому щось сентиментальне: бачити, як гурти, яких ти починав слухати ще зовсім маленькими та не дуже відомими, ростуть, серйознішають та стають дико успішними. І тепер ці розбишаки, яких ще вчора ненавидив сам Ліам Галлагер, є авангардом сучасної рок-музики, роблять важливі актуальні справи, і загалом це наймодніший гурт серед молоді. Та глибина, яка завжди була помітна в їхній музиці, заривається все далі й далі, вони обростають шарами з різних сенсів і контекстів, а композиційно не бояться рухатись в щось більш витончене, стримане. Dopamine Chamber — це історія, яка розпочалась ще на альбомі A Hero’s Death, повільно оформлювалась, набирали вагу останні наступні два релізи, тож тепер ми, напевно, маємо фінальну форму Fontaines D.C., чи принаймні поточну. Вона божевільно гарна, романтична до оскоми, має невидимий рух речей поза кадром, які впливають на те, що можна почути в фокусі. Все ще місцями танцювальне, зухвале, але якось по-іншому, однак точно доросле.
️️️️️️️ зрозумів, що вони, з набутими сонграйтерськими скілами та покращеним співом, стають мені менш цікаві та наче без ризику, але, звісно, фірмовішими