Отримати цілих два альбоми Конвердж за один рік — це вже сама по собі неймовірна подія, яка має викликати тільки щастя. Але це благословення тягне за собою і прокляття у вигляді питання: який з них кращий? Коротка відповідь: так! HOH дійсно такий самий тяговий, як і LINE, а ще й інакший, що теж дуже добре. Якщо перший реліз цього року я легко міг назвати квінтесенцією всієї творчості легендарного квартету, то тут це відчувається ще більше. Повернулись блюзові рифи, пісні отримали більш звичну динаміку та й загалом по структурі, вайбу надто нагадує You Fail Me. Звуком він теж відрізняється: попередній був живий, але фірмовий, цей так само живий, але має якусь потужну сухість, без овердабів та з мінімальним додавання якихось белів, які можуть виявитися глокеншпілем. Загалом він у всьому здається більш класичним альбомом Converge, без зайвих експериментів і відходів від знайомої канви. Це все наводить мене на думку, що, якби Hum of Hurt вийшов першим, він би сподобався мені ще більше, а саме дивне, що й Love Is Not Enough мене б вразив глибше, вийди він вчора — ось такий дивний детермінізм. Якщо на попереднику мені більше полюбилась пост-метальна друга частина, то тут навпаки, переписаним I Won’t Let You Go закінчується сильніша половина, бо на Dream Debris стається те саме мідтемпо, де зазвичай є якийсь класний запрошений вокаліст, а без нього пісня доволі скучна. Цікаво, що за легендою обидва рази вони пробували записати, так званий, емо-альбом, і обидві спроби закінчились самим крепким матеріалом того звучання, за яке цей гурт більше всього й люблять. Ця пара релізів ще довго буде предметом дискусій, але це на потім, головне, що один з найважливіших проєктів важкої музики продемонстрував, наскільки він повний життя та енергії, що аж випустив два повноформатники за рік.