В моє дитинство чомусь існувало упередження чи слух, що Dimmu Borgir — це продюсерський проєкт, а не справжній тру блек метал. Швидше за все так казали через дорогі кліпи на той час та помірну ротацію на мейнстрімних каналах. Насправді так говорили багато про кого, зараз таких артистів прийнято називати industry plant, без жодних на те доказів. У випадку норвежців це теж був наклеп, бо гурт буквально лупав сю скалу з початку девʼяностих і на якийсь момент їм вдалося. Але якщо послухати їхню дискографію до та після прориву, стає зрозуміло, що це все ж таки доволі типовий скандинавський блек, просто місцями більше помпезний коштом симфонічності та загального пафосу. Тож слухаючи цей новий альбом, який є задовгим, дуже скучним, зробленим по одній формулі, мені б все ж хотілось, щоб ці чутки були правдивими, і хтось з продюсерів постарався зробити цю музику більш естетично цікавою та дещо амбітною.