Коли Дуглас Робінсон пішов з Night Verses, я, звісно, розстроївся, бо саме з ними вони спромоглися записати свій магнум опус. Проте пізніше виявилося, що як інструментальне тріо вони теж можуть видавати дуже потужні речі. Тож залишалося лише одне питання: а що ж може Дуглас без них? Виявилося – багато. Як мінімум, зібрати новий гурт з не останніх людей, наприклад, із барабанщика Coheed & Cambria, запросити на фіти свого дебютного альбому доволі великі імена, коротше кажучи, хайпанути. Проте музично цьому дебюту все ж бракує комплексності та прогресивності його попереднього колективу: це такий доволі прямолінійний пост-хардкор, два рифи на куплет і приспів, які, на мій смак, повторюються забагато, і кожна пісня реально могла б закінчитися якнайшвидше. Сам Робінсон намагається далі тягнути це все своєю манерою та найкращою імперсонацією Деріла Палумбо, але акомпанемент все ж видається йому замалого фасону. Тільки на другій половині вони ніби розправляють плечі та трохи торкаються розлогої атмосферності, але на цьому вже все. Десь такі самі відчуття були після його ж дебютного EP Out of the Sky, після якого Night Verses стали одним із найтехнічніших і найцікавіших гуртів, тому я не кваплюся з висновками: може, й ці навчаться грати складніше.
я просто ненавиджу парт Френка Аїро, настільки він фальшиво заспіваний