Довгий час серед людей, дотичних до студії Revet Sound, чи фанатів гурту ТОЛ, або просто поціновувачів української важкої музики альбом Покруча був чимось на кшталт святого Ґрааля. Всі знали, що він має існувати, але з кожним роком він все більше перетворювався на легенду, міф, в яких хотілось вірити, але вірилось в його реальність все менше. Проте колись мало ж пощастити й нам. На відміну від Індіани Джонса, який знайшов свій Ґрааль у вигляді самого скромного глечика, наш виглядає як найрозкішніший кубок, який видають за перемогу в гран-прі Монте-Карло, не менш.
З такими довгобудами найбільший ризик це завищені очікування, які парадоксально з часом завищуються тільки більше, і багато хто спотикається саме об це, як той самий Karnivool цього ж року. Та й інтерес з плином часу теж не те щоб зростає, однак у випадку ПКРЧ все ж сталось щось аномальне. Всі очікування виправдались і навіть більше, а інтерес дійшов до свого піку. Є щось в цьому вселенсько-справедливе, коли всі твої зусилля, весь божевільний труд, все, що було вкладено в кожен звук і ноту, в підсумку помічені, відчуваються, безумовно справляють враження. Ніхто не скаже, що щось не звучить, нікому не прийде на думку щось змінити, навіть останній хейтер не зможе применшити, наскільки це ретельна, технологічно бездоганна та за всіма ознаками ідеально звучна робота. І це саме по собі далеко не тривіальна задача, бо тут окрім класичного рок-ансамблю постійно звучать живі духові, хори, оркестр, електроніка тощо.
На такому фундаменті можна побудувати багато всього, щось металобетонне важке, як хмарочос, або найпрогресивнішу споруду, монумент буремним часам, але вони вирішили будувати сходи в космос, які до того ж напівдороги перетворюються на машину часу, що проводить слухача по різних музичних культурах, епохах, історичних контекстах. Кожна пісня малює цілий всесвіт, різними фарбами, різними сенсами, викликає й сміх і сльози, тримає за горло та обіймає. Перетравити одну вже емоційно виснажливо, а альбом взагалі залишає в кататонічному екзистенційному ступорі, дякуючи дотепним інтерлюдам його хоч би можна дослухати до кінця. Голосними вимагають уваги, фокусу, це не фонова музика, а грандіозний твір, до якого треба підходити підготовленим і готовим не тільки щось отримати, а й віддати. Драматургія цього оповідання веде слухача до безумовного катарсису, цей процес кінематографічний, зрежисований з хистом та вмінням, варто тільки довіритись Євгену, Сергію, Глібу та Олександру, вони покажуть дорогу. А в кінці цього шляху, як вже відомо, тільки космос.