В житті кожного поважного музиканта настає момент, коли він подорожуючи в якусь екзотичну країну, типу Індії чи десь в Африці, дізнається про існування інших музичних культур, і що не вся музика будується на діатонічних ладах та стандартних нотних тривалостях. Тоді в їхній карʼєрі починається world music. Це не щось погане, не завжди щось хороше; це просто треба прийняти, така трансформація не назавжди, але вона може мати свої наслідки. Всі ці реггетони, афробіти мають стійки тенденції залишатися в матеріали та впливати на більшість сучасних жанрів. А на Кевіна Паркера вони вплинули прям дуже потужно. Однак в цій його ітерації я, на жаль, не почув нічого позитивного саме від такого впливу, тобто все найкраще (точний фальцет Кевіна, майстерні аранжування, класний продакшн) було й так, а цей новий інфлюєнс нічого не додав, тільки відволікає. До того ж ця традиційність так недоречно перебивається відверто клубною музикою, що не може не навести на думку, що я б з більшим захватом послухав альбом тільки в якомусь одному з цих ключів, й, мабуть, все ж саме в рейвовому. Тому мені такий експеримент здається зі всіх сторін швидше невдалим, і навіть фірмові хуки не можуть цього виправити.