У доісторичні часи інтернет було таке вірусне відео, де чоловік дуже радіє побаченій подвійній веселці, декілька хвилин він знімає її й коментує, як це неймовірно; він робив це настільки зворушливо, що з цього потім навіть створили не менш віральну пісню. Такий самий ейфорійний заряд я отримаю й від нового альбому балтіморських хардкорщиків: він безтурботний, щасливий, легкокрилий — все це дуже складно відчувати зараз, ніби ці рецептори притупились, але NEVER ENOUGH бурхливим струменем проноситься по нервовій системі, по зіржавілим венам та повертає можливість безумовно радіти всьому на ці 45 хвилин. Цьому неможливо чинити опір, хочеться далі існувати у всесвіті, де є така музика, яка викликає в тебе найкращі емоції й змушує забути про все погане. Інструментарій для цього широкий: є купа класичних бенгерів, які вже не дуже хардкор, але все ще панк, є дрімпопові балади, звучання яких вони відточують ще гостріше. Обидві ці сторони їхнього звуку тепер живуть на окремо, а переливаються один в одну в гармонійному симбіозі, не перебиваючи, а існуючи разом. Також вони отримали пропорційний розвиток у вигляді чіпких гітарних соло та майже Radiohead-esque синтезаторів, вже не кажучи про приємні дрібнички. Яких дійсно вистачає, вони в якомусь сенсі диференціюють та роблять буквально кожну пісню унікальною — тут класні труби, там красиві педи, ось дискотека, а потім лютий метал. Нічого не викликає нудьгу, Брендан, той самий меджік мен, ідеально тримає увагу слухача своїми щирістю, харизмою та кристалізованим баченням того, як воно має бути. Просто, стильно, енергійно, і послухати цю платівку один раз ніколи недостатньо.
немає пісні Франца