У мене не те щоб самі прості стосунки з Веселом і компанією: мене дуже інтригував їхній початок, викликала повагу середина шляху, і тільки зараз я, здається, їх дійсно полюбив. Якщо відкинути весь той шум та суперечливу реакцію, яку вони викликають буквально кожним своїм кроком, музично це обʼєктивно найкраща й найповніша робота гурту, де вдалося успішно реалізувати обидві діаметрально протилежні сторони звучання Sleep Token. Бо метал тут звучить, як метал, і цікавіше за більшість того, що робиться в його мейнстрімній компоненті, а трепово-соулова частина теж отримала достатньо простору та місця для розвитку, завдяки цій драм-машині з цим заразливим засемплованим whoop! Структури, як пісень окремо, так і всього альбому, побудовані так, щоб, ніби прокатати слухача на гірках, де треба заспокоїти, підстелити перед падінням, а потім рознести вщент, і тому цей задовгий хронометраж працює, і ніколи не буває скучно. Варіативність теж присутня, здавалось би, навіть ними все вже було зроблено, але ось майже DGD-секція, риф а-ля Поліфія, балада, яка з легкістю могла б бути написана Twenty One Pilots, і все одно завдяки унікальному голосу воно звучить оригінально. Проте голос все ж робить набагато менше, ніж роблять слова — вони надзвичайно щирі, відверті, майже якісь побутові, може здатися, нібито ці його проблеми сепарації себе справжнього від себе-зірки це щось далеке, але в еру парасоціальних відносин, які ми всі маємо через соцмережі, це дійсно має бути знайомим. Всі хочуть бути побаченими та бути любимими за те, якими вони є, а не такими, як їх сприймають їхні фани чи хейтери. В якомусь сенсі Even in Arcadia нагадав мені The Wall Пінк Флойда, через це порівняння зараз десь впала в тряску не одна людина.
І це окреме питання, яке я б хотів підсвітити більше. Мені здається хейт цього проєкту абсолютну нічим не обумовлений і трошки дурний. Він поділяється на два напрямки. Перший: “Та це просто Імеджен Драгонс з гітарами!” — говорять люди, які нормально не слухали ні того з чим порівнюють і що порівнюють. Це більше схоже вже на несмішний форснутий мем. Другі кажуть, що це джент на нулях, знов таки, не дуже розуміючи, як звучить джент і не чувши, що саме грають на гітарах Сліп Токен. Цей гейткіпінг та елітизм реально мають припинитися, бо подобається комусь це чи ні, саме цей гурт зараз є одним з найбільших драйверів важкої музики у світі та entry point для багатьох у неї. І те, що вони досі не продалися, а своїм четвертим (!) альбомом випустили колекцію пісень, де майже немає жодного класичного короткого треку, а здебільшого це прогресивні шестихвилинні опуси, має заслуговувати на неабияку повагу, бо це будуть слухати величезна кількість людей і звикати до таких складних музичних форм. А там дивись, може і ваш гурт послухають...