Мало хто так радіє повноформатним альбомам на нашій сцені, як я. Тому Пройдисвіт Телеми був одним з найочікуваніших релізів цього року для мене. Вдалося? І так, і ні. Перше, що одразу помітно — це буквально шоукейс барабанних талантів Тараса, драми зіграні, спродюсовані, зміксовані дуже круто, з любовʼю та розумінням, як вони мають звучати. Такого тягового малого барабана я не чув з першого EP Velikhan; високий, дзвінкий, з дуже характерними відробками, справжня зірка альбому. Далі все вже не так добре зі звуком інших інструментів: бас місцями відверто мідюшний, що суттєво руйнує моменти, які мали нормально так розвалити, гітара теж іноді немає потрібної артикуляції для доброго такого панчу, та й взагалі тон залишає бажати кращого. Ці речі виглядають як дрібниці, але створюють такий дисонанс, коли є якісні барабани, є Влад, який рве душу на межі можливостей вокальних звʼязок, а звук струнних це ніяк підтримати не може. Особливо це помітно в тому напрямку, який був взятий за основний на цій платівці, а саме я почув тут дуже важкий мелодік хардкор, якого насправді вже стало набагато менше, ніж колись. Саме цей жанр гарно накладається на їхні емоції та натиск кожної пісні, де тебе ніби намагаються вхопити за горлянку та підняти догори. Цей ефект трошки змазаний, бо альбом Пройдисвіт намагається зробити забагато в такий короткий хронометраж, і ці заявки електроніки чи симфо елементів, таке враження, просто нікуди не ведуть. Тому я бажаю гурту фокусуватися на своїх сильних сторонах сонграйтингу та щільніше працювати над звучанням, бо все інше в них є, саме щирість, подача, талант, атмосфера, лірика, а це вже дуже немало.