Мало кому настільки байдуже на Архітекторів, як мені. Колись любив перші дві платівки, особливо Ruin, коли вони грали щось більше ламане хаотичне, цікавився періодом Hollow Crown–Daybreaker, бо там були одні з найкращих брейкдаунів, дійсно поважав, як їм вдалось трансформувати металкор та задати нові тренди, починаючи з хіта Naysayer і десь по альбом Holy Hell, а щось сталось з гуртом після мені досі не зрозуміло. При всьому цьому ніколи не любив, ніколи не цікавився, нічого не очікував. Передусім їх завжди якось важко слухати саме альбомами, як я звик, ніякого флоу чи драматургії, просто валить пісня за піснею з одним градусом напруги та настроєм. І цей реліз не є виключенням, дійсно звучить як колекція доволі схожих між собою пісень, які окремо справляють набагато краще враження, ніж всі разом послідовно. Все однакове, але однаково круте, якогось передиху між цієї крутості не знайти, навіть те, що Сем Картер суттєво урізноманітнив свій вокал, не рятує, але чути не тільки постійне інтонування на харші, звісно, приємніше. Тому The Sky, the Earth & All Between точно не альбомний досвід, але по одинці, на мій смак, тут є їхні найкращі треки пізнього періоду, хукові, мазафачні, важкі, одним словом, бенгери. Тепер про слона в кімнаті, бо це все, звісно ж, не в останню чергу завдяки Джордану Фішу, його фірмовий почерк в сонграйтерстві та продакшн дуже відчуваються й чутні, і якщо треба було віддати себе повністю в його руки, щоб врятувати свою музику від посередності, то чому б і ні? Мені здається, що Architects втратили себе безповоротно після смерті Тома, як ті ж Apple без Стіва Джобса, вони більше не можуть вигадати нічого нового, то добре, що знайшлась людина, яка змогла їх трошки розхитати. Шкода тільки, що вона не спромоглась виправити їхні фундаментальні проблеми, які я можу схарактеризувати, як музично-тематична вузьколобість.