Чотирнадцятий альбом, самий час для чогось есенціального, для квінтесенції всієї творчості. Так і сталось. Він звучить одночасно, як роботи до Watershed і після, цьому відчуттю, звісно, сприяють гроулам, які Мікаель не виконував на запису 16 років. Але є ще щось. Якась фатальність, прийняття, що це, мабуть, остання можливість зробити щось таке, і тому в цю спробу вичавлені всі соки, всі синкопи, які ще не були зіграні, всі прогресії акордів, які можна вигадати, всі структурні повороти, яких ще не було. Ці роки блуканню по прогу дійсно пішли на користь, все стало набагато цікавіше музично, ритмічно, гармонічно, такої концентрації свіжих ідей я не пригадаю на жодному з їхніх альбомів. Вокально він сильніший за всі пізніші роботи гурту, Окерфельдт вклався по максимуму у свої партії, фразування та лірику, яка розказує історію дітей заможного патріарха, які читають його заповіт, розкриваючи моторошні таємниці їхньої родини.
не хочеться, щоб альбом сприймався просто, як той, на якому нарешті повернулися ті гроули, бо він звучав би так само круто й без них
сприймається тільки повністю, як одна довга пісня, зачепитись за щось конкретне складно, запамʼятовуєш в цілому захват від почутого