Перший в історії музики стадіонний інді-гурт днями пообіцяв якийсь великий анонс, і, як в тому мемі, моя посмішка швидко змінилась на похмурість, бо вони оголосили про припинення своєї діяльності після 30 років разом. Це не викликало великого подиву, бо останні роки М'ю не те щоб були дуже активні, а попередні два релізи не можна назвати шедеврами. Проте цих шедеврів в їхній дискографії вистачає, я нарахував аж три. І зараз про останній з них. Альбом з довгою назвою у вигляді вірша ознаменував остаточний перехід від дещо похмурої альтернативи до чогось більш унікального за своїм звучанням. Я в цьому чує математику, відчуваю легкий бриз на обличчі, бачу магічні острови усіяні пальмами на золотих пісках. Це все нагадує якусь першу локацію чергової частини Покемона, де все ще нове, незнайоме, але таке цікаве. Якщо музично це дійсно ближче до якогось грайливого мат року з ламаними ритмами та нестандартними гармоніями, то доволі серйозна екзистенційна лірика натякає, що все далеко не таке життєствердне, навіть якщо виконується цим солодким голосом Йонаса. Для запису цієї платівки тріо подорожувало світом і вбирало в себе різні культури та традиції, записуючи якісь ідеї одразу на ходу, якщо помножити це на й без того незвичайний вайб данського гурту, вийде що настільки рідкісне за своїми звуком, естетикою та сенсами, що аналогів цьому я досі не зміг відшукати. Прощавайте!