Колись я вже казав, що ще не час для творів, які дійсно зможуть відрефлексувати нашу велику війну, зробити це не банально в лоб, не крінжово та доречно. Здається, що час настав. Тобто це має бути не просто оповідь, переказ подій, які ми всі пережили з початку вторгнення, а саме перетравлення, сублімація цього в щось нове й наступне. Все це я почув на альбомі Фата. Сьогодні це болісна реальність, за рік-два-десять років, коли замовкнуть постріли, платівка перетвориться на нагадування, важливий спогад, а за скільки-то ще часу весь контекст забудеться зовсім, а ця робота все одно буде звучати повноцінно і самодостатньо. Майже всі пісні про те, як було страшно о пʼятій ранку чи про незламних українців, назавжди зникнуть з плейлістів, а Вів'єн Морт залишиться. В цьому і є майстерність, як сонграйтінгу, так і написання віршів. Не шкодить ще те, наскільки альбом феноменально звучить: широко, повітряно, витончено — кожен звук на своєму місці, в панорамі, в міксу, а живі інструменти визвучені так, що про це треба зняти документальне кіно. Центральним, звісно, залишається вокал, він вже настільки знайомий, всі ці інтонації Заюшкіної, її мелізми, їх має впізнавати кожен українець, а в самому ядрі цього центру, як атом в молекулі, знаходиться справжня емоція, яку так може передати тільки вона. Дана порадила мені послухати цей альбом на повітрі, десь на природі, я так і зробив; це дійсно був той самий досвід, який є компліментарним до Фати, звуки навколо зливаються з фортеп'яно та органом, голос ніби співає тобі з-за обрію, все гармонійно. Тому раджу вам того самого.