Складається таке враження, що цього разу один за найперспективніших гуртів важкої музики надто переслухав альтернативи девʼяностих, бо іншим чином пояснити таке падіння в еклектиці та оригінальності я не можу. Якщо раніше майже кожна пісня Zeal & Ardor була вдалим блендом і комбінацією трьох-чотирьох суперських ідей, то тепер всі композиції на альбомі GREIF будується на одній доволі примітивній ідеї, яка ще й буває повторюється від треку до треку. Не можна казати, що результат завжди поганий: аранжування, виконання, звучання — все одно на висоті, але від таких музикантів очікуєш чогось набагато більше цікавішого, ніж ті самі рендиції афро-американських мотивів часів рабоволодіння. Проте імітація безсмертного голосу Корнелла у вокаліста Мануеля Ґанʼє виходить дійсно непогано, як і наслідування QOTSA в цілому. Просто здається, що від всіх аспектів багатограного звуку цього проєкту залишився тільки один, і той не найсильніший.