Я слідкую за творчістю Орвілла, дуже мені імпонують його спроби поженити квір-естетику та кантрі, ніби так завжди й мало бути. На альбом під назвою Stampede я прям чекав, тому був здивований, коли він почав виходити частинами у вигляді EP, а потім все ж таки вирішив перетворитись назад на повнформатник. Якщо взяти до уваги, що цей реліз більше компіляція різних фітів та колаборацій, то стає зрозуміло, чому все так. Чому так забагато пісень, чому вони настільки неконсистентні й чому в деяких треках увагу на себе повністю перетягують запрошені зірки, а сам Орвілл Пек зовсім губиться на їхньому фоні. Всього просто занадто багато, ніби ти зайшов у луна-парк і не можеш обрати, на чому покататись. А ще кудись повністю зникла пост-панк складова Пека. Гумор на місці, ковбойський слей теж, але цього унікального бленду Елвісо-образного голосу та глибокого американського суму немає. Краще б це дійсно були окремі EP.