Ось вже вісім альбомів поспіль японці Моно потопають в розкішних оркестрових аранжуваннях, а перші чотири релізи гурту настільки далеко в історії, та музика, яка там була, той справжній нерв немає надії відтворити. І якщо на Hymn to the Immortal Wind така трансформація була цікава й навіть очікувана, враховуючи ту стагнацію, яку почав переживати жанр пост-року в кінці нульових. То на восьмій платівці цей звук викликає тільки нудьгу та сон. Насправді все не так погано, є скороминущі блискавки чогось цікавого, той самий відкриваючий триптих створює приємну атмосферу, а ближче до кінця OATH вони все ж таки пригадають, що в слові пост-рок одна зі складових — це рок. Але не цього очікуєш від квартету, який подарував нам пісню A Speeding Car, яка вивертала навиворіт від емоцій.