Ніколи не був фанатом творчості Біллі та її брата. Перший альбом, хоч і був цікавим у плані звуку, але здебільшого мені здався беззмістовним і поверхневим. Наступний теж мене не вразив, щось складно було слухати від двадцятирічної дівчини про весь цей біль старіння. Але тут якось одразу стало зрозуміло, що все інакше. По-перше, відчувався ризик у всьому, реліз без синглів, тизерів, будь-чого. І цей ризик негайно чутно на самому альбомі. Немає цього намагання вистрибнути зі штанів і зробити щось хітове, хукове, пісні існують, перш за все, тому що їм є що сказати, а не заради прослуховувань, тіктоків і чартів. А там реально є що сказати, не знаю, як їй це вдається, але Біллі Айліш може бути відвертою без відрази, прямою без крінжу, чіпкою, влучною без того, щоб здаватися дотепною. Ця справжність підкупає, і вона не звучить, як щось надумане, продумане, а щиро, автентично та… справжнє. Всі зізнання дійсно чогось варті, ніби з тобою поділились чимось дуже потаємним, якщо ще пригадати цей трюк, коли Айліш додали всіх підписників в близькі друзі на інстаграмі, то все стає на свої місця. Музика на HMHAS теж неперевершена, витончена, акуратна, без жодних дешевих спроб зробити щось зручне, робоче. Знов ризик. Друга половина альбому взагалі розпадається на якісь прогресивні структури й форми, де вже не помітні переходи з треку в трек, а в одній пісні можуть існувати дві-три окремі композиції. Аранжування наповнені досвідом, текстурами, які можна почути тільки після десятого кола, навіть у самих мінімалістичних баладах. Все це підсумовується в один з найпотужніших музичних творів сучасності, який створить багато хвиль, як у своєму медіумі, так і в суспільстві вцілому.