Зізнаюсь, був дуже упереджений щодо цього релізу. Здавалось, ну що може такого зробити цікавого в музиці донька Вілла Сміта? Але як я був неправий. Просто з перших звуків у мене на обличчі розтягнулись трошки дурнувата посмішка, яка не зникла поки не закінчився недовгий півгодинний альбом, який одразу пішов на друге коло, а потім на третє, і на четверте. Такої музикальності я вже давно не чув, де кожна нота на своєму місці, все зроблено максимально стильно, вміло й щиро. А який вокал, все так чуттєво та майстерно заспівано, ще й у такому повітряному звучанні, де все чутно, й жодна лажа просто не пройде і не потюниться. Сама музика на empathogen надто доросла, це одночасно викликає подив і повагу, мені страшно від того, як сильно мені подобається альбом Віллоу, в цих піснях хочеться жити.
вона все одно непо-бейбі