В принципі на сьогодні я не знаю більшого прикладу завзяття та старанної роботи над собою. Я вперше побачив Дуа Ліпу на фестивалі в Польщі, тоді вона ще була зовсім зелена і незграбна, але енергійна, а за декілька місяців вдруге в Мадриді на сцені вже була набагато більш досвідчена артистка. Темпи її росту вражали, тому те, що альбом Future Nostalgia став таким всесвітнім хітом мене не здивувало, вона було того варта. Але смертельно цікавим був наступний крок албанської суперзірки. По синглах було зрозуміло, що наміри й амбіції дуже серйозні, ще й спродюсував (як виявилось не всі пісні) сам Кевін Паркер. І наче всі складові мали додатися в щось дійсно неперевершене, проте сума виявилась значно менша. По-перше, різні продюсери не змогли знайти одну точку тяжіння чи концепт, тому треки звучать негарно по-різному, і на фоні фірмового звуку а-ля Tame Impala інші трошки губляться. Друге, найважливіше, мені здається, що на своєму третьому повноформатному альбомі вже настав час зачіпати якісь інші сенси, окрім вічного флірту, як класно жити життя, і любов врятує цей світ. З такою працьовитістю, талантом Дуа може робити музику на будь-яку тему, тим паче щось більше гостре, а натомість вона просто застрягла в feel good літніх радіохітів. Цю відсутність загальної ідеї чи вектору можна навіть помітити в тому, що один і той самий хук "whatcha doing" використовується на Radical Optimism двічі, а ніби акустична балада Maria зроблена на акордах Weezer - Island in the Sun. Не зрозумійте мене неправильно, на альбомі є дуже тягові пісні, а ось альбому немає. Весь світ вже її полюбив, настав час тепер заслуговувати на повагу, але я вірю, що з часом Ліпа досягне й цього.