Складається таке враження, що FOH того року настільки загралися в різні колаборації (які я, на мій сором, всі пропустив), що більше просто не можуть робити консистентну музику. Тому що матеріал на новому альбомі розмазаний по всьому спектру звуків, які вони видавали до цього. І це дійсно дещо нагадує коагуляцію крові: десь вже тверду, тут холодну, а там ще гарячу. Всі експерименти, як і на попередніх повноформатних альбомах гурту, цікаві й амбітні, але здається, що для них це такий доволі hit-and-miss процес, тому що іноді ці треки звучать, ніби вони просто давно хотіли щось таке зробити. Проте пісні саме у класичному звучанні та у більш-менш зрозумілій структурі на Coagulated Bliss найвдаліші. Через те зловив себе на думці, що дуже хочеться вже послухати від них суто грайндкорний реліз. Чи тільки цей апокаліптичний індастріал. Хоча концепт пережити це все за двадцять пʼять хвилин, чесно кажучи, теж привабливий.