Чомусь вони завжди займають якесь дуже спеціальне місце у моєму серцю. Може, тому що їхніх шедевральний альбом Get to Heaven був персональним саундтреком до цікавих подій у моєму житті, а може просто київський концерт закарбувався в памʼяті надто міцно, але Everything Everything для мене це якийсь окремий жанр любові. Мабуть, просто подобається мені ця суміш музичних скілів високого рівня та несерйозності у хорошому сенсі цього слова. Проте саме з цим було все не слава богу на попередніх двох альбомах. Гумор, іронія розмазались по якійсь футуристичній саморефлексії, все стало холодним, без життя. Але тепер стає ясно, що це був шлях, шлях кудись вгору, і здається, що ось вони й досягли вершини цього звучання. Я знов слухаю щось дурнувате, щось чіпке, щось незвичне, краса і грубість, танці та думки. І розумію, що такий спів не для всіх, але я вже настільки звик, що не уявляю нікого іншого, де ще знайти когось з такою харизмою? На жаль, альбом невдало спотикається о свою довжину, новий звук хоч і відполірований, але десь на сороковій хвилині й десятій пісні стає не таким цікавим, а ще й трекліст не те щоб посилюється на останній частині, навпаки розчиняється. Не дивлячись на це, я все одно радий чути улюблений гурт у впевненій, довгоочікуваній формі.